Олександра Миколюк – блогер і політолог про те, як війна змінює страхи і відкриває в кожній людині героя Більше трьох місяців минуло з початку російського вторгнення. Цей час змусив кожного відчути справжню цінність людського життя. Ми поспілкувались з харизматичною Олександрою Миколюк щодо її особистого «дежавю» 2014 року і людей, які надихають і зміцнюють віру у краще.
Ви родом із Донецька. Згадаймо ранок 24-го лютого. Якою вона була для вас? Чи не було відчуття «дежавю»?
На щастя, у мене дуже міцний сон, тому коли почалася війна, я не чула нічого. Потім коли телефон почав розриватися від дзвінків і повідомлень, а в двері стала наполегливо дзвонити моя подруга, вона ж сусідка. Власне, вона мені й сказала: «Саша, почалася війна». Усвідомлення того, що сталося, до мене прийшло не одразу. Я буквально з перших днів почала допомагати людям, багато часу приділяла на доставку допомоги до пологових будинків Києва, допомагала сім’ям виїхати з гарячих точок, знайти нове житло та інше. Я постійно була в цьому божевільному ритмі і на день 4-ий мої друзі просто вихопили у мене з рук телефон із фразою «Досить! Тобі потрібно поспати». Я лягла в ліжко і в цей момент до мене прийшло повне розуміння того, що у країні війна. Але, якщо чесно, мені здається, що і зараз я не до кінця усвідомлюю все те, що відбувається. Кожна новина про те, що прилетіла ракета, що вмирають люди, призводить до шоку. Я не можу звикнути до цього і ніколи не звикну. А щодо «дежавю», якоюсь мірою це для мене якась паралель із рідним містом. У 2014 році я ще жила у Донецьку, і коли почалися бойові дії, я не змогла там довго перебувати. Буквально за 1,5 місяці поїхала звідти. Як зараз пам’ятаю своє прагнення поїхати, бажання позбутися цих страхів. Але все те, що я відчувала тоді, всі ті відтінки емоцій, які були і виникають зараз від того, що відбувається, намагаюся ховати. Для мене це нестерпний біль. Починаючи з тих днів 8 років тому й дотепер – я не можу повірити, що це все відбувається. І все ж таки складно назвати всі мої відчуття «дежавю». Те, як створюються республіки на тимчасово окупованих територіях, як вони намагаються зліпити з нашого Херсона – «ХНР», за тією ж стратегією, якою була в Донецьку – ось це я назвала б «дежавю».
Чи були в перші дні війни думок виїхати до іншої країни, де безпечно?
Звичайно, були. Мої друзі, близькі та рідні люди буквально наполягали, щоб я покинула країну найближчим часом. Але я розуміла, що по суті проживаю всю цю історію вдруге у своєму житті. Складно прийти до тями і знову переконати в тому, що треба знову бігти. Я ніби відмовляюся від «синдрому жертви» і подумки, як дитина, тупаю ногою зі словами «не виженете мене вдруге з моєї Землі». Тим більше, я тут потрібна людям, і поки вони потребують мене, я не маю права залишити Україну. У мене все добре, є дві руки, дві ноги, є контакти та ресурси, щоб допомагати. І поки у мене є ця можливість – я це робитиму! Це мій обов’язок.
«Відсіявся» чи хтось із вашого оточення за цей час?
На превелике моє щастя, я зараз розчаровуюсь у людях, яких ніколи не знала – у російських солдатах, у російському уряді. Але в моїх друзях-росіянах я абсолютно не розчарована, оскільки з першого дня вони допомагають нашим біженцям з України в країнах Євросоюзу. До речі, з однією з моєю подругою з Росії, яка допомагає українцям, сталася дивовижна історія. Вона познайомилася з новими людьми там, де вона зараз, її запросили за стіл і в розмові запитали звідки вона. Коли дізналися, що Маша з Росії, прозвучало ще одне запитання: «Що ж ви робите тоді за цим столом?», на що вона абсолютно правильно відповіла: «24-го числа у мене, у росіянки, була повністю знищена в серці та душі моя країна, моя батьківщина. З того дня батьківщини у нормальних й адекватних росіяни більше не існує». Я б не пробачила собі, якби помилилася у людях. Усі мої друзі висловлюють стурбованість питаннями «де ти?» і «як ти?», а не питаннями про те, якої сторони я дотримуюсь. Для всіх людей у моєму оточенні ситуація очевидна і проста – на Україну напав злочинний та терористичний уряд рф.
Чим ви займаєтесь зараз? Опишіть свої будні.
Зараз мої будні, як і у всіх українців, абсолютно не такі, якими вони були до 24 числа. Кожен мій день завжди проходить по-різному. Я намагаюся допомогати людям, купую необхідну допомогу, доставляю її, роблю якісь збори коштів, координую людей. Іноді з’являється час на підготовку до іспитів в університеті. Також, практично щодня я спілкуюся з мамою та бабусею по відеозв’язку. Вони зараз у Донецьку та тримати з ними зв’язок – це неймовірно важливо і для них, і для мене.
Втрати. Чи торкнулося це вас?
Втрати, на превелике щастя, мене та моєї родини не торкнулися. Але щодня, коли я прокидаюся і читаю зведення від моїх знайомих військових, відчуваю цей біль. Це відчуття розриває мене буквально на шматки.
Емоційні гойдалки – головний атракціон війни. Чи торкнулося це вас? Чи була у вас депресія і як із неї виходили?
Емоційні гойдалки я на собі добре відчула. Психологічно це дуже тяжко. Моя основна проблема полягала в тому, що я намагалася допомогти всім, але абсолютно не думала про себе. Чи їла я, чи спала я, чи відчувала емоції і чи дозволяла їх відчувати… У моїй голові було так: поки ти фізично в безпеці і тобі всього вистачає, зроби все, щоб допомогти тим, кому пощастило не так, як тобі. І на цьому все!
Багато хто говорить, що вийти з цього складного емоційного стану можна за допомогою фізичної активності. Моя ж проблема в тому, що я гіперактивна і намагаюся просто не думати про свої почуття. Коли про них не думаю, то мені простіше.
Прикривати економіку в тилу – наш обов’язок. Як зараз справи із блогерством? Чи вдається заробити?
Вважаю, що в цей час ми маємо підтримувати одне одного у всіх сенсах. Блогерство живе зараз не так активно, як у довоєнні часи, але мене це не засмучує. Більшу частину прибутку, який надходить, пересилаю на допомогу своїх благодійних проектів. Знову ж таки, намагаюся допомагати людям як можу.
Яким бачите майбутнє рідної України та своє майбутнє?
Я, як дипломований політолог із європейським дипломом, вважаю, що не буде у світі жодної країни чи компанії, яка не захоче допомогти Україні. Так, можливо, щоб підвищити свій статус чи впізнаваність. Але це також і про людяність, адже у нас багато людей втратили свої будинки, вони зруйновані. Я впевнена, що Україна стане цитаделлю талановитих людей, яким нададуть чудову нагоду відбудувати все наново, щоб усе було ще кращим і красивішим. Думаю, що у нашому менталітеті закріпиться відчуття того, що ми одна велика родина. Це саме те, що зміцнює будь-яку країну та економіку. Звісно ж, надалі Україна стане чудовою країною для іноземців. До нас їздитимуть за освітою, за якісними послугами, за тим, щоб переглянути архітектуру, заново створену з руїн. Попереду на нас чекає велике майбутнє!
Щодо того, яким я бачу своє майбутнє, в цілому, нічого не змінилося з початку воєнних дій. Я б сказала що, просто мої плани та ідеї трохи відійшли на потім. Але в мене життя довге (посміхається). Упевнена, що ще буде час і місце для того, аби все вийшло. Як тільки все закінчиться, я поверну собі те прекрасне життя, буду жити в Україні, чудово тут почуватися, прагнути створювати і втілювати свої мрії в реальність!
