Вікторіє, ви відома українська акторка і вас вже багато років можна побачити на екранах. Але все ж, як давно ви у сфері кіно і з чого розпочався ваш шлях?
Певно, як і багато хто, я з дитинства мріяла про акторську кар’єру. Я часто ходила в театри, дивилась вистави, а потім якось потрапила за лаштунки і, ви не повірите, але мені неймовірно сподобався запах нафталіну і пудри. Певно, тоді я остаточно зрозуміла, що це моє. Я зараз не про нафталін і пудру, а про акторство (сміється). Щоправда, десь в класі 10-му мене щось вкусило і я вирішила, що стану психологом-криміналістом. Дуже хотіла з’ясувати чому Чикатило вбив тих всіх нещасних людей. Тоді мама вчинила вдома такий перформанс з цього приводу, після якого я все ж таки згадала, що я більше з творчої родини.
Перша моя роль була у кліпі гурту Stereolizza, навіть не знаю чи існують вони досі. Тоді бас-гітарист був моїм товаришем, і вони покликали мене на цю зйомку без кастингів, просто за гарненьке личко. Зйомка, до речі, була напередодні першого дня в університеті, тож в перший день навчання я приїхала при повному параді і в гримі
А як щодо театру? Ви ж також там працювали?
Так, але це був жахливий експіріенс. Я тоді перебувала у Москві, десь рік 2007-ий, ну і так вийшло, що потрапила в театр. З часом виявилось, що художній керівник полюбляв маленьких дівчат. Зараз я вже розумію, що вони там на расєї всі з якимись вадами.
Яку вашу роль, за час карʼєри, ви вважаєте своєю найкращою?
Мені дуже подобається роль Маші Тарнавської, яку я зіграла у серіалі “СуперКопи”. Так, вона трохи пришилепкувата, але ми з нею були разом 4 роки, тому її я полюбила.
А щодо найкращої ролі, то все ж я її ще не зіграла. Та й взагалі, в акторській кар’єрі я ще не реалізувалась до кінця. Насправді, в мене є мрія зіграти у крутому історичному проєкті. Наприклад, кохану французького короля Карла VII Агнесу Сорель або королеву Франції і Англії Елеонору Аквітанську. А якщо в центрі усіх подій ще буде Кілліан Мерфі, то буду вважати, що життя вдалося
Що найважче для вас в роботі актора? Наприклад, вжитися в роль – це складно?
Актор – це невдячна професія. І найважче – усвідомити і прийняти цей факт. Є таке поняття «синдром вигорання». В акторів він відбувається завжди. Пам’ятаю, як наприкінці вистав я щоразу непритомніла. Це лише верхівка айсберга. А от вживання в роль – це, скоріш, цікаво, ніж складно. Звісно, якщо володієш технікою акторської майстерності.
А чи складно акторам знайти своє кохання? Чи часто було таке, що чоловіки не довіряли вашим почуттям?
Невпевнені в собі чоловіки завжди не довіряють почуттям. При чому, ні своїм, ні почуттям свого партнера. В моєму житті були такі чоловіки. Були і зникли.
Для мене у стосунках найважливіше – це гармонія у всьому, мають зійтися всі пазли. Я довго шукала саме такі стосунки, які я маю зараз. І я знала, що вийду у своєму житті заміж один раз за саме того ідеального чоловіка. Так і сталось, я щаслива.
А хто він – ваш чоловік?
Він не має відношення ні до шоу-бізнесу, ні до кіно. Хоча ні, з кіно в нього є дещо спільне. Це коли ми вдома вечорами обираємо, який фільм будемо дивитись. Він бізнесмен, займається хедж-фондами. Я б сказала, що він такий собі “Вовк з Волл-стріт”.
Ви з тих, хто не афішує особисте життя, правда? Чому так? Щастя любить тишу?
Не афішую, щоб дати можливість всім, з приміткою «щаслива матуся, нарощення вій і ноготочків», виплеснути свій біль і комплекси стосовно того, що я незаміжня, самотня бабця. Хай порадіють. Така я турботлива людина.
Давайте поговоримо ще трохи про нові реалії, з якими довелось зіткнутися українцям з 24 лютого минулого року. Як ваше життя змінилось з того моменту, враховуючи, що сфера кіно повністю зупинилась в один момент?
Так, на жаль всі проєкти, в яких мене затвердили до війни, скасувались. Проте, я це швидко прийняла, адже всі ці реалії торкнулися кожного українця. Головна зміна – це те, що наразі я не маю змоги повернутись в Україну. Причина тільки в документах, на які я очікую і поки не можу виїжджати за територію США. Як тільки я їх отримаю, першим рейсом полечу до рідних в Німеччину і next stop, звісно, Київ.
Насправді, я ніколи не хотіла і не планувала жити в США. Я важко приймаю будь-які рамки, тому для мене це складно.
Як ви, перебуваючи за кордоном допомагаєте Україні? По ваших соцмережах видно, що кожен жах ви переживаєте разом з українцями, але крім того, що ще робите?
Звісно, я допомагаю з початку війни, моя позиція дуже активна і я не зупинюсь, поки це паскудство не буде зупинено, поки всі причетні до цих терактів і вбивств не будуть покарані! В Америці є велика спілка українців, ми постійно якось допомагаємо. До того ж, проводяться благодійні заходи, на яких збираються кошти на потреби ЗСУ. Також ми допомагаємо окремим бригадам і бійцям. В мене є знайомі на фронті, серед них дівчина, моя хороша приятелька. Ми постійно з нею на звʼязку, але багато чого розповідати не можна.
І наостанок, що ви зробите відразу після нашої перемоги?
Обійму маму, тата і сестру. А потім прийду на Рейтарську в кафе випити матча з друзями, і піду пішки через парк Шевченко в музей Ханенків. Я вірю, що це скоро трапиться!
